Зелем’янка — один з хребтів Сколівських Бескидів.

Хребет розташований у межиріччі Опору, Павлова, верхніх приток Кам’янки, Сукелю, Бесарабки і Зелем’янки. На південь від хребта лежить село Гребенів, на північ — село Кам’янка, на північному заході — місто Сколе.

Хребет Зелем’янка простягається, як і більшість хребтів цієї частини Українських Карпат,— з північного заходу на південний схід. Північно-східні схили хребта круті й місцями обривисті, південно-західні — більш похилі. Він сильно заліснений, має численні відноги. Найвищі вершини, наприклад Кудрявець (1244 м), Широка (1265 м), та інші, не заліснені, тому з них відкриваються чудові панорами. Частина Зелем’янки, зокрема рекреаційна зона «Джершин», що біля села Гребенова, належить до Національного природного парку «Сколівські Бескиди».

Хребет Зелем’янка порівняно легкодоступний і придатний для одноденних пішохідних мандрівок. Найліпше на нього підніматися з с. Гребенова, також можна виходити з м. Сколе або з с. Кам’янки чи с. Сукіль.

Курорт у Сколівському районі Львівської області, розташований на мальовничих берегах річки Опір, притоки Стрия. Навколо нього підносяться вершини Сколівських бескидів. Гори куполоподібної форми, розташовані в ряд, наче гребенем оточують долину і населений пункт…Плавні лінії їх вершин, покриті лісовою і трав'яною рослинністю, створюють навколо Гребенова неповторний краєвид.

Довколо села розташовані такі гори, як: Зелем’янка, Чорний верх, Вертіж, Вівковання, Кучера, Закалівська, Черенище, Дякові поляни, Рівна, Зелемінь, Кудрявець, Під погар, Ділок, Остинець та інші.

Найвищі з них гори Зелемінь (1177м.) і Кудрявець (1244м.)

Більша частина села розташована на правому березі ріки Опір. Живлять її три великі праві протоки – Зелем’янська, Джершенська, Гребенівська.

На території села є мінеральні джерела. Найбільше з них розташоване на Зелем’янці, в урочищі Шматерівка. Вода цього джерела має 96% мінералізації. Колись тут був бальнеологічний курорт.

Джерела типу «Нафтуся» знаходяться в урочищі Гельбуш (Зелем’янка), біля гір Кучера і Сухий.

В цій місцевості є цікава пам’ятка архітектури, як – Церква Святої Трійці в с. Гребенів ( 1842р.)

Недалеко від Гребенова, на правому березі Опору, знаходиться могила князя Святослава Володимировича.
Приблизно за чотири кілометри на південь від гірського містечка Сколе є урочище, яке з давніх часів має назву «Святослав».
У бойківському краї з покоління в покоління передається історія про вбивство в цій місцевості ймовірного спадкоємця київського престолу, сина Володимира Великого – князя Святослава, яке скоїли наймані вбивці, котрих підіслав інший син Володимира – Святополк, відомий в історії під прізвиськом «Окаянний» (проклятий).

На підтвердження вам навіть покажуть невеличкий кам’яний надгробок із хрестом, присягаючись, що це і є справжня могила князя Святослава.
Історія сходження на київський престол Володимира Великого була аж ніяк не бездоганною. Літописи свідчать, що перед другим походом на болгар його батько Святослав, як і годиться, посадив на київський престол старшого сина Ярополка, а молодшим – Олегові та Володимиру – віддав, відповідно, древлянську та новгородську землі. Захопивши з часом вотчину Олега (який поклав голову в цій міжусобній війні), Ярополк забажав так само вчинити і з новгородськими землями. Та Володимир виявився спритнішим: навербувавши серед варягів військо, він сам зайняв Київ і усунув Ярополка від влади, якого згодом, очевидно, не без згоди Володимира, варяги й убили. А його дружина, грекиня за походженням, стала дружиною новоспеченого київського князя. Це цілком відповідало тогочасним традиціям. Щоправда, була одна пікантна обставина: дружина убієнного Ярополка була на той час вагітною майбутнім князем Святополком, тож Володимирові довелося розпочати відлік своїх спадкоємців від фактично нерідного сина. Оскільки літописні джерела однозначно вказують, що Святополк був старшим сином Володимира з-поміж інших 12 його синів, то він мав усі підстави сподіватися, що після Володимира київський престол належатиме саме йому.

Однак дядько-вітчим заповів престол не найстаршому Святополкові, а молодшому Борису, хоча останній і не мав до цього жодних задатків: був людиною млявою, нерішучою, безініціативною. Можна лише уявити, як розлютило це рішення Святополка! Це була демонстрація повного приниження та зневаги.
Великий князь Київський Володимир помер 15 серпня 1015 року в Берестові (нині – м. Брест у Білорусі). За Борисом, який саме перебував у поході проти печенігів, негайно вислали гінців, однак спадкоємець, заклопотаний ратними справами, не поспішав. Цим миттєво скористався Святополк, який захопив владу в Києві. Розуміючи, що його вчинок може викликати неоднозначну реакцію серед населення, Святополк заходився задобрювати киян щедрими дарами та гучними бенкетами. Одночасно він вирішив фізично усунути інших претендентів на престол. З 11 братів до його “чорного списку” потрапили троє: Борис, Гліб і Святослав. Решта, на думку Святополка, не становили реальної загрози. Він навіть уявити собі не міг, що його найгрізнішим суперником стане інвалід від народження, кульгавий на ногу, однак владний, віроломний і жорстокий новгородський князь Ярослав.

Однак повернімося до загибелі Святослава – сина Володимира Великого від чешки Мальфреди. На переконання деяких істориків, під час утечі «на угри» його вбили не найманці Святополка, а звичайні грабіжники. А й справді, чи варто було переслідувати свою жертву протягом багатьох днів через усю державу – з древлянської землі майже до самого карпатського перевалу – і нападати лише останньої миті, фактично, на самому кордоні? Чи не простіше та надійніше було влаштувати засідку поблизу резиденції Святослава та розправитися з ним на місці, як із Борисом і Глібом? Але це лише припущення.
Бойки глибоко шанують пам’ять про древлянського князя Святослава, який багато століть тому поліг у їхніх горах. Іще років сто тому існував звичай, згідно з яким кожен, хто проходив повз могилу в урочищі біля Сколе, мав покласти на неї зелену гілку – на знак пам’яті й пошани. А відомий галицький поет М. Устиянович написав свого часу поему «Святославова могила».

Хоча згадане на початку розповіді місце важко назвати могилою, це радше пам’ятний знак, оскільки відсутні будь-які археологічні свідчення того, що саме на цьому місці поховано тіло князя Святослава. Щоправда, існує версія, що тіло, за тодішнім звичаєм, могли спалити, а попіл – розвіяти. Як би там не було, але нині «Святославова могила» є однією з найбільших принад для відвідувачів Національного природного парку «Сколівські Бескиди».
Мандруючи його мальовничими стежками, можна почути й іншу історію походження «Святославової могили» – менш романтичну, зате, як на мене, більш правдоподібну. Її нібито наказав спорудити барон Гредль (великий промисловець і землевласник, представник відомого аристократичного австрійського роду, якому до початку Першої світової війни належали ліси Сколівщини) на місці мученицької смерті свого скарбника на початку XX століття. На диліжанс, у якому перевозили велику суму грошей (платню робітникам і лісорубам, які працювали на лісорозробках і лісопильнях Гредля) буцімто напали розбійники. Вони зажадали від скарбника добровільно віддати їм валізу з готівкою, обіцяючи натомість зберегти йому життя. Та мужній службовець відмовився – і загинув. Приголомшений такою відданістю, барон розпорядився поховати скарбника з почестями, а на місці його загибелі встановити пам’ятний знак. Оскільки описана подія, за трагічним збігом обставин, сталася саме в урочищі «Святослав», то й знак із часом почали ототожнювати з могилою Святослава. Хоча цілком можливо, що стоїть він на тому самому місці, де колись і справді пролилася кров древлянського князя.

Місце розташування селища є досить вдалим, оскільки через нього проходить залізнична колія та міжобласна дорога. Неподалік знаходяться витяги гірськолижного Славська та Тисовця.